Александрійський маяк

Александрійський маяк або Фароський маяк — одне з Семи чудес стародавнього світу несло в собі не тільки архітектурну елегантність, але й практичну функцію. Маяк знаходився на острові Фарос(сьогодні це мис в межах міста Александрія у Єгипті). Він гарантував морякам безпечне повернення у Велику Гавань. Упродовж всього існування маяк був третьою найвищою спорудою на Землі (після пірамід Хеопса та Хафри).

Після завоювання Єгипту у 332 році до н. е. Александр Македонський вирішив заснувати там нову столицю. Так виникла Александрія.

Місце для нового міста обиралося ретельно. Замість того, щоб заснувати його у дельті Ніла, було обрано район, розташований за двадцять миль на захід, щоб мул і бруд, принесені річкою, не засмічували міську гавань. Південна околиця міста закінчувалася озером Мареотіс. Після того, як був побудований канал між озером і Нілом, місто мало дві гавані: одна для руху по Нілу, інша для середземноморської морської торгівлі. Александр помер близько 323 року до н.е, і будівництво міста завершувалося Птолемеєм II. За його правління Александрія досягла багатства і процвітання.

Багато дивного і чудового було в цьому місті. Зокрема, тут знаходився відомий Мусейон (Музей-храм муз), де розміщувалися астрономічна обсерваторія, школа, анатомічний театр, майстерня. У різний час в Мусейоні жили і працювали грецькі вчені — творець геометрії Евклід, піонер хірургії Герофіл. Тут дістав освіту і працював Архімед. Багато років тут трудився механік Герон, який побудував перші автомати і написав про них книгу «Театр автоматів».

Мірою розвитку судноплавства, морської торгівлі все гостріше відчувалася потреба у маяку, який серед підводних скель і мілин вказував би суднам безпечний шлях в Александрійську гавань. Тому у 290 році до н. е. на східному краї острова Фарос, що лежав у морі на відстані 7 стадій (1290 м), правитель Єгипту Птолемей наказав побудувати величезний маяк. Творцем цього шедевра інженерного та архітектурного мистецтва вважається Сострат Книдський. Роботи тривали трохи більше 20 років, і в підсумку Александрійський Маяк став першою в світі будовою подібного типу і найвищою будівлею античного світу, крім пірамід Гізи. Cистема сигнальних вогнів на маяку з'явилася лише в 1 столітті до н. е. Зв'язок імені маяка з його з функцією виявився настільки міцним, що слово «Фарос» стало коренем слова «маяк» у багатьох мовах — французькій, італійській, іспанській і румунській.

Цей маяк був і фортецею-форпостом Александрії, і пунктом спостереження, оскільки з його верхівки спостерігали за флотом ворогів, який наближався до міста. На башті розміщувалися технічні пристрої: флюгери, годинники, астрономічні прилади та ін. Сострат Книдський, щоб його не забули, порушив указ Птолемея: на підставі маяка написав: «Сострат, син Декстифона з Книду, присвятив богам-рятівникам заради мореплавців». Напис він прикрив шаром штукатурки, на якій вирізав ім'я Птолемея Сотера. Сострат не сподівався дожити доти, коли зруйнується та відпаде штукатурка, та й не цікаво йому було побачити вираз обличчя правителя, який би дізнався про такий вчинок. Але в майбутньому всі знатимуть, хто насправді збудував маяк.

Фароський маяк висвітлював шлях мореплавцям протягом більше 1500 років. Але потужні підземні поштовхи в 365, 956 і 1303 роках н. е. сильно пошкодили будівлю, а потужний землетрус 1326-го року остаточно зруйнував одну з найбільших архітектурних споруд світу. У 1994 році останки Александрійського Маяка були виявлені археологами, а згодом образ будівлі був відновлений за допомогою комп'ютерного моделювання. У середні віки залишки подіуму Александрійського маяка були вбудовані в турецьку фортецю Кайтбей. Зараз вона перетворена у єгипетський військовий форт. Тому добратися до залишків маяка неможливо навіть вченим-археологам
.

Колос Родоський

Колос Родоський (грец. Κολοσσός της Ρόδου, лат. Colossus Rhodi) — величезна статуя грецького бога Сонця Геліоса, споруджена між 292 та 280 роками до н. е. на вході до гавані острова Родос, Греція, учнем Лісіппа, Харесом із Ліндоса. Статуя вважалася одним із Семи Чудес Античного Світу: за час свого існування була вона найвищою статуєю світу, висотою 70 ліктів (31,5 м).

Після швидкої смерті Александра Македонського у 323 році до н. е. відсутність єдиного спадкоємця престолу породила численні міжусобні війни між його полководцями. Урешті-решт, імперія розпалася на чотири частини, а Родос відділився та увійшов у союз із Птолемеєм Сотером, тодішнім завойовником Єгипту. Союз контролював значну частину торгових шляхів у східному Середземномор'ї, включно із виходом до Егейського моря.

У 305 році до н.е. військо Антигона Одноокого, повелителя на чолі із його сином, Деметрієм І, «завойовником міст», узяло в облогу Родос з армією чисельністю 40 000 чоловік. Проте місто було добре укріплене, і Деметрію довелося будувати високі облогові башти, щоб дістатись до стін міста. Погані погодні умови, хитрість та запеклий опір родосців ніяк не сприяли завоюванню міста.

У 304 р. до н.е. Птолемей відправив свій флот на допомогу місту і Деметрію довелось поспішно відступити, залишивши майже все військове приладдя. Щоб відсвяткувати перемогу, родосці продали військові трофеїза 300 талантів і на виручені гроші вирішили збудувати грандіозну статую своєму заступнику, богу Сонця Геліосу.

Мавзолей в Галікарнасі

Мавзолей^[1] — храм-гробниця^[1] і надгробний пам'ятник царя Мавсола (грец. Μαύσωλος), споруджений у середині IV століття до н. е. за наказом його дружини Артемісії III в Галікарнасі (сучасний Бодрум, Туреччина), одне з античних чудес світу.

За давніми переказами, Мавсол був правителем Карії — країни що входила до складу Перської імперії, з 377 по 353 рік до н. е. Столицею області було місто Галікарнас. Мавсол змінив свого батька на посаді повелителя міста і сатрапа провінції.

Мавсол одружився на своїй сестрі Артемізії. Набуваючи все більшої могутності, він став задумуватися про гробницю для себе і своєї цариці. На його думку, це повинна була бути надзвичайна гробниця. Мавсол мріяв про величний пам'ятник, який би нагадував світу про його багатство і могутність ще довго після його смерті.

Помер Мавсол до закінчення робіт над гробницею, але його вдова продовжувала керувати будівництвом до повного завершення, приблизно в 350 року до н. е. Гробниця була названа мавзолеєм, на ім'я царя, і це слово стало означати всяку значну і величну гробницю.

До будівництва і оздоблення мавзолею були залучені відомі майстри, в тому числі прославлені скульптори Скопас, Бріаксид і Леохар. Останній служив придворним скульптором Александра Македонського, його творчість високо поціновував древньогрецький філософ Платон.

Храм Артеміди в Ефесі

Храм Артемі́ди — храм грецької богині Артеміди в місті Ефес, Мала Азія. Одне з Семи чудес стародавнього світу.

Руїни храму розташовані поблизу курорту Кушадаси, що на південний захід від Ізміру, на південь від Бурси, на північ від Мармарису і на схід від Памуккале.

Заснування храму Артеміди (Артемісіону) належить до 7 сторіччя до н. е., сама споруда була побудована у 450 році до н. е. Будівництво субсидував лідійський цар Крез (Кросус), а проект розробив грецький архітекторПерсіфон (Херсіфрон) із Кносса, який почав будівництво, але після його смерті будівництво продовжували його син Метаген, а потім архітектори Пеоніт та Деметрій. Будівлю прикрашали бронзові статуї, створені такими скульпторами, як Фідій, Поліклет, Кресилус і Фрадмон.

Херсіфрон запропонував будувати храм, оперезаний подвійним рядом колон, але справа ускладнювалась тим, що поруч не було мармуру. Допоміг випадок:

Пастух Піксодор пас стадо на пагорбах біля Ефеса. Два барана почали бійку, під час якої один з них з розбігу вдарився об скелю, від якої відлетів білий уламок. Коли пастух зрозумів, що в нього в руках мармур він поспішив до міста, де зраділі мешканці міста нагородили його дорогими подарунками.

Храм являв собою прямокутну будівлю із мармуру та дерева довжиною 105 та шириною 51 метр, обнесену з усіх сторін подвійною колонадою із 127 колон висотою 18 метрів. Відомостей про оздоблення храму не збереглося, але відомо що всередені знаходилась облицьована золотом статуя Артеміди висотою понад 2 м.

Унікальним був сам спосіб побудови храму. Він був зведений на болотистому ґрунті. Незвичність вибору місця пояснювалася прагненням будівельників уникнути руйнування храму внаслідок частих землетрусів і пожеж. На думку архітектора Херсифрона, м'який болотистий ґрунт слугував амортизатором при землетрусах, а щоб запобігти осіданню величезної кам'яної будівлі, було вирішено заповнити котлован сумішшю деревного вугілля і вовни.

Статуя Зевса в Олімпії

Ста́туя Зе́вса Олімпі́йського — за переказами, одне з Семи чудес світу — давньогрецька статуя Зевса роботи Фідія, була встановлена в центрі Храму Зевса в Олімпії на півострові Пелопоннес.

Первісно сама Олімпія являла собою територію, що належала храму перед воротами давньої Піси. Після руйнування Піси в 641 до н. е., елейці не дозволили виникнути тут новому місту і, таким чином, назавжди утримали за собою право завідування святилищем. Цій квітучій місцевості був дарований вічний мир, озброєне військо не могло перейти його меж, тому що вся Еліда стала присвяченою верховному олімпійському богу Зевсові.

За переказами, саме тут Зевс вступив у боротьбу зі своїм батьком, кровожерливим і віроломним Кроносом, який пожирав своїх дітей, оскільки оракул передбачив йому загибель від руки сина. Врятований матір'ю, змужнілий Зевс, переміг і примусив Кроноса відригнути своїх братів і сестер. На честь цієї перемоги були встановлені Олімпійські ігри, що вперше відбулися у 776 року

до н. е.

З того часу минуло більше двох століть, і в 456 до н. е. в Олімпії елідський архітектор Лібон почав будувати Храм Зевса, який став головною святинею міста. 440 до н. е. над створенням центральної статуї Зевса почав працювати Фідій. Роком раніше він розробив і підготував техніку, щоб дістати достатню кількість золота і слонової кістки. Він вирізав і ліпив частини статуї, перш ніж вони могли бути зібрані в єдине ціле в самому храмі.

Велич і краса скульптури настільки вражали сучасників, що вона була визнана новим чудом світу. Як свідчить Павсаній^[1], з першого погляду здавалося неймовірним, що храм міг вмістити цю статую. Географ Страбон писав:

«…хоч сам храм — дуже великий, скульптор критикується за те, що не врахував реальне співвідношення пропорцій статуї до храму. Він показав Зевса сидячого на троні, але з головою, яка майже упирається в стелю, щоб у нас складалося враження, що якщо Зевс встане, то головою впреться в дах храму».

Проте загалом нащадки високо цінили витвір Фідія. Знаменитий оратор і політичний діяч Риму Цицерон (1 століття до н. е.) назвав Зевса Олімпійського — втіленням краси. Римський письменник і вчений Пліній Старший (1 століття н. е.) вважав скульптуру незрівнянним шедевром. Впродовж багатьох років Храм Зевса приваблював відвідувачів і поклонників зі всього світу. У першому столітті римський імператор Калігуланавіть спробував перемістити статую в Рим. Проте, його спроба зазнала невдачі.

Після того, як на 10-му році свого правління імператор Феодосій Великий у 394 році нашої ери заборонив Олімпійські ігри, храм був закритий. 406 року імператор Феодосій II наказав зруйнувати всі храми і споруди в Олімпії як свідчення язичницької традиції. Знищення вцілілих залишків храму довершили потужні землетруси 522 і 551 років^[2].

Хоча статую дещо раніше зусиллями заможних греків було перевезено в палац у Константинополі. Там вона зберігалася, поки не була знищена пожежею 462 року. Серед копій статуї, включаючи великий прототип в Курені (Лівія), жодна не збереглася дотепер. Ранні реконструкції, наприклад, Ерлаха, тепер вважають неточними.

Висячі Сади Семіраміди

Висячі Сади Семіраміди — одне з семи чудес світу, що було розташоване у легендарному Вавилоні.

За давніми переказами, Висячі Сади Семіраміди містилися на східному березі річки Євфрат, приблизно за 50 км від південного Багдада. Вони були побудовані для дружини вавилонського царя Навуходоносора IIСеміраміди, яка сумувала за горами та лісами своєї батьківщини.

Історія створення садів сягає давніх часів. Вавилонський цар Навуходоносор II (605–562 р. до н. е.) для боротьби проти головного ворога — Ассирії, війська якої двічі руйнували столицю держави Вавилон, уклав військовий союз із Кнаксаром, царем Мідії. Перемігши, вони розділили територію Ассирії між собою. Військовий союз був зміцнений одруженням Навуходоносора II із дочкою мідійського царя Амітіс.

Запорошений і шумний Вавилон, розташований на пустельній піщаній рівнині, не радував царицю, яка зросла в гористій і зеленій Мідії. Щоб утішити її, Навуходоносор наказав звести «висячі сади».

Найточніші сучасні відомості про Сади походять від грецьких істориків, зокрема, Вероссуса й Діодоруса, але опис садів досить мізерний. Ось як описані сади в їх свідченнях^{[Джерело?]}:

Сад — чотирикутний, і кожна сторона його — чотири плетри завдовжки. Він складається з дугоподібних сховищ, які розташовано в шаховому порядку на зразок кубічним підставам. Сходження до верхньої тераси можливе сходами…

Манускрипти часів Навуходоносора не містять ніяких посилань на висячі сади, хоча в них дослідники виявили описи палацу міста Вавилона. Навіть ті історики, які дають докладні описи Висячих Садів, ніколи не бачили їх на власні очі^{[Джерело?]}. Сучасні історики^[Хто?] доводять, що коли солдати Олександра Македонського дісталися до родючих земель Месопотамії і побачили Вавилон, вони були вражені. Після повернення на батьківщину, вони розповіли про дивні сади й дерева в Месопотамії, про палац Навуходоносора, про Вавилонську вежу й зикурати. Ці оповіді розбурхали уяву поетів і давніх істориків, які змішали всі ці розповіді, щоб зробити одне з семи Чудес Світу.

В архітектурному плані Висячі Сади були пірамідою, що складалася з чотирьох ярусів — платформ, їх підтримували колони висотою до 25 м. Нижній ярус мав форму неправильного чотирикутника, найбільша сторона якого становила 42 м, найменша — 34 м. Щоб запобігти просочуванню поливної води, поверхню кожної платформи спочатку покривали шаром тростини, змішаної з асфальтом, потім двома шарами цегли, скріпленої гіпсовим розчином, поверх усього укладалися свинцеві плити. На них товстим шаром лежала родюча земля, куди було висаджене насіння різних трав, квітів, чагарників, дерев^{[Джерело?]}. Піраміда нагадувала вічно квітучий зелений пагорб.

У порожнині однієї з колон вміщувалися труби, через які насоси цілодобово подавали воду з Євфрата на верхній ярус садів, звідки вона стікала (струмочками та невеликими водоспадами) й зрошувала рослини нижніх ярусів. Чудом здавалося дзюрчання води, тінь і прохолода серед дерев, завезених із далекої Мідії.

331 р. до н. е.  війська Олександра Македонського захопили Вавилон. Уславлений полководець зробив місто столицею своєї величезної імперії. Після смерті Олександра (323 р. до н. е.) Вавилон поступово занепав. Сади були занедбані. Повені зруйнували цегельний підмурок колон, платформи обвалилися. Так загинуло одне з чудес світу.

Двадцяте століття відкрило деякі таємниці, довкола яких ходили легенди^{[Джерело?]}. Археологи намагаються зібрати достатньо підтверджень, щоб зробити остаточні висновки про місце розташування садів, їх систему зрошування, про справжні причини їх появи.

Нині єдиний слід колись грандіозного пам'ятника інженерної думки — відкрита завдяки розкопкам Роберта Кольдевея 1898 року мережа пересічних траншей поблизу іракського міста Хілла (за 90 км від Багдада), у зрізах яких видно сліди напівзруйнованої кладки.

Піраміда Хеопса

Піраміда Хеопса(Хуфу) — найбільша з-поміж єгипетських пірамід, єдине з «Семи чудес світу», яке збереглося до наших днів. Входить у трійку найвідоміших пірамід на плато Гіза — Хеопса, Хефрена і Мікерина.

Піраміда знаходиться на західному березі Нілу, в некрополі міста Гіза і є комплексом стародавніх пам'ятників, які в часи єгипетських фараонів були частиною стародавнього міста Мемфіс (сьогодні частина Великого Каїру). За монументальністю і обробкою вона перевершує всі інші піраміди на території Єгипту.

Більшість єгиптологів вважають, що піраміда була побудована біля 2560 року до н. е. і є гробницею єгипетського фараона IV династії Хуфу (Хеопса).Збудували піраміду близько 2645-2613 до н. е. тобто десь у роки царювання Хуфу(2649-2599). Проте не вдалося знайти жодного напису відносно дати створення цієї грандіозної споруди, тому існують і інші теорії щодо датування і призначення Великої піраміди . Радіовуглецевий метод дає ії від 2850 до 2680 рр. до н . е.